З історії села

Садківці. Сама назва говорить про красу цього села, яке потопає в садках. Село Садківці розташоване на правому  березі річки Мурафи. В селі бере початок і впадає в річку Мурафу, річка, яка носить  назву Садківка  .Село розміщене в південно-західній частині  Вінницької області .Вулиці села Садківці розміщені вздовж двох основних водорозділів, глибина яких становить 1 – 2 м. Село Садківці  межує з селами Покутино і Калитинка, які знаходяться на віддалі 1-2 км.

Загальна площа регіону складає 2319,0 га.

Територія регіону відноситься до Волино-Подільської височини, яка являє собою хвилясто-горбисте плато, порізане долинами річок і глибокими ярами.

В геоструктурному відношенні регіон відноситься до південно-західної окраїни українського кристалічного масиву.

Клімат помірно-континентальний, з вологою, часто не стійкою зимою. Середня річна температура січня   -4 -6˚С. Річна кількість опадів 520-590 мм, з них близько 80% припадає на теплий період року. Переважають вітри південно-західних напрямків. У ґрунтовому покриві переважають сірі і ясно-сірі лісові ґрунти та опідзолені чорноземи, є також типові чорноземи.

Площа сільськогосподарських угідь складає 1408,6 га.

Площа лісів становить 164,4 га (лісоутворювальні породи: граб, дуб, ясен, липа, клен). Ліси обслуговуються «Райагролісом». Полезахисних і водоохоронних лісонасаджень 52,0 га, у т.ч. лісосмуг 32,8 га.

Територія села характеризується добре розвинутою сіткою річок, яка знаходиться на вододілі річок Південний Буг та Дністер. Загальна довжина річок і струмків 8 км. Довжина річки Мурафи на території села 6 км.

Перша згадка про село датована  ХIV – ХV століття. За давніми переказами село було засноване на місці м.Кремінця, яке було зруйноване монголо-татарами.

До 1917 року в селі господарював поміщик Скаржинський, який мав свій маєток.

Панський маєток в с. Садківцях розташований на окраїні села. Маєток був огороджений  кам’яними мурами висотою 4-6 метрів. Двоповерхові будинки належали його родині. В даний час будівель майже не залишилось, крім одного зерносховища і двох житлових будинків. Зерносховище і до цих пір використовується для збереження зерна місцевим приватним підприємством. Пан в маєтку не проживав. В маєтку проживав тільки економ. Як жива пам’ять про поміщика Скаржинського красується  лісосмуга ”Акацієвий шлях”, яка була посаджена під його керівництвом. Також паном збудована церква на честь Успенія Пресвятої Богородиці.

В 1917 році відбулась революція .Маєток  пана був розгромлений і розтягнений. Все майно  і  тяглову силу з маєтку було передано людям . Збори селян  ухвалили зберегти приміщення поміщицького маєтку, яке не встигли розтягти до кінця. Для цього поселили в будинки сім’ї бідняків.

В 1922-1923 роках в селі почалася колективізація. Більшість людей боялася вступали до колгоспу.. В першу чергу вступали ті, хто не мав своїх коней, землі, худоби, реманенту. В 1923-1928 роках в селі проходило розкуркулювання заможних селян, яких вигонили з хатів, відбирали все майно, а деяких і репресували. В селі з хатів вигнали 25 сімей.

В 1929- 1930 роках організувався колгосп, який носив назву ”Червоний переможець".

В  1933 році в  селі настала голодовка .Люди пухли з голоду, а багато хто і помер..Всього в голодовку померло 70 осіб.

Про початок Великої Вітчизняної війни жителі села Садковець взнали 22 червня 1941 року. В неділю передали по радіо, люди були в Джурині на базарі і почули страшну звістку.

Окупація в селі почалася 26 червня 1941 року. В село ввійшли румуни .Жителі села були налякані. Румуни в селі не спинилися.

Залишившись без чоловіків жінки дуже бідували. Орали своїми коровами колгоспні поля, звозили снопи і багато чоловічої роботи звалилося на їхні руки.

На весні 1944 року під час визволення України в села для встановлення порядку присилали румунських солдат. В Джурині була їхня жандармерія. В нашому селі їх було двоє. Поблизу в лісах були партизани, а також групи бандитів, які назвавшись партизанами йшли в село і обкрадали людей. Забирали одяг, взуття, продукти.

Церква в селі діяла до 1961 року. В цьому році під керівництвом директора  Покутинської школи Москалюка церкву розібрали. Ікони, дзвони та інше добро віддали в Джуринську церкву. Приміщення церкви тривалий час використовувались як зерносклад, потім стояло пусткою. В 1986 році за наказом голови сільської ради  Бабком С.Ф. з  Могилів-Подільської військової частини  була пригнана потужна техніка і солдати для того, щоб  розвалити церкву. Три дні люди лежали живим ланцюгом кругом церкви , щоб ніхто не зміг під’їхати до стін. Люди  виграли цю справу, солдати з села поїхали, церква залишилась цілою. В 1990 році дякуючи зусиллям Білоус Марії Сидорівні, яка об’їздила всі  вищестоящі інстанції, церква почала знову діяти.